забембали
Скільки можна жувати мочалку на тему "національного песимізму", "плачів-зойків в українському фольклорі й історіографії" етцетера, етцетера??? Дехто, бачу, вже просто вважає своїм обов'язком ляпнути на модну тему, вишукуючи якусь гадость навіть там, де її нема.

Розумію, можуть не подобаються перші слова державного гимну. Може, й справді звучать не надто оптимістично, але ж коли і в яких обставинах писалися. Та от відкриваю свіжий "Тиждень", а там на останній "колонковій" сторінці Катерина Липа доколупалася до Петриненкової пісні, яка є справжнім взірцем національного оптимізму і могла б бути чудовим гимном України, коли б ним вже не був "Ще не вмерла..."

Бачте, слова "Україно, Україно, після далечі доріг вірне серце твого сина я кладу тобі до ніг" - прекрасні, не казенні, а пропущені через особистий досвід слова - викликали в авторки асоціації з ацтекськими жертвоприношеннями: "Кетцалкоатль, вдягнений у замащену кров'ю вишиванку". Наприкінці, звісно, заїжджена мантра: "Галактико в опасности Чи не є такі текстівки атакою на підсвідомість нації?".

Любі писуни, як кажуть ві Львові, дайте собі на стримання. Якщо бракує ідей для колонки, ліпше нічого не пишіть, а не намагайтеся видати за інтелектуйство бездумне калякання всіх і всього.